• Mit "100 tysiecy", część II, baner

Міф „100 тисяч” (ІІ)

Через два роки після невдалої спроби досягти компромісу між кресовими колами стосовно кількості поляків, вбитих на Волині і на „Кресах”, що відбулася під час пам’ятної зустрічі у Вроцлаві в травні 1995 року, місцеві кресові кола, згуртовані довкола Товариства Вшанування Жертв Злочинів Українських Націоналістів (далі — Товариство UOZUN) нарешті вирішили представити власну оцінку польських втрат. На цей раз, замість невиразних формулювань про кількасот тисяч вбитих, під яким Анджей Жупанський, голова товариства вояків 27 Волинської Дивізії Армії Крайової відділення Головної армії, як і його колеги з Всесвітньої Спілки Вояків АК відмовились підписуватися, до Варшави було направлено два обширних документи.

Перший – називався „Інформація”, напрацьований командою Товариства UOZUN, на основі даних з часопису „Na Rubieży” (пресовий орган Товариства) і підписаний його головою Щепаном Секєркою, подавав загальну кількість вбитих поляків по всіх „Кресах” 208 700 чоловік. З них Волинь – 68 700, Східна Малопольща – 127 000 (Тернопільське воєводство- 43 990, Львівське – 33 048, Станіславівське – 21 630), а також територія Польщі в її теперішніх кордонах (Люблінське, Жешувське та Краківське воєводства) – 13 300 чоловік.

Згідно з другим документом під назвою „Студіум”, авторства др. Александра Кормана з Вроцлава на тих же теренах і в той же час вбито в цілому 183 700 чоловік. Відмінність полягала, на думку Кормана, у меншій кількості жертв у Східній Малопольщі, тобто Галичині (100 000).

20 тисяч чи 127 тисяч вбитих в Галичині?

Анджей Жупанский не публікує ці документи у своїй книзі. Обговорює їх тільки в загальному, супроводжуючи наступним коментарем:

В „Інформації” немає співставлення для цілісності ані втрат, що підтверджуються свідченнями, ані оціночних втрат. Автори не вказали співвідношення між кількістю задокументованих жертв та оціночною кількістю. […] Також викликає сумніви аналіз даних у „Studium” для окремих повітів . Наприклад, для повіту Кам’янка-Струмилова сума названих втрат становить 550 осіб, що не перешкоджає авторові у зведенні втрат всіх повітів Львівського воєводства вписати для Кам’янки Струмилової число 3500. Невідомо, на підставі чого і чому, д-р Корман на сторінці 4, пише: „Загальна кількість втрат кресового і бесекидського населення […], яка оцінюються в 500 000 чоловік, здається близькою до реальності”.

В кінці, не приховуючи розчарування Жупанський пише:

Для нашого Керівництва такі твердження абсолютно безпідставні та завдають великої шкоди нашій справі. Важко буде колегам з Вроцлава захистити свої оцінки в двісті тисяч, а твердження про півмільйонні втрати ставить під питання цінність нашої документальної праці.

Що мав на увазі Жупанський, піддаючи сумніву оцінки польських втрат, наданихТовариством і др. Корманом, особливо ті, що говорять про 127 тисяч вбитих тільки в Галичині? Справа в тому, що він вже тоді знав зміст таємної записки заступника директора Головної Комісії Дослідження Злочинів проти польського народу (далі – GKBZpNP) др. Станіслава Каневського, з оцінкою втрат польського населення на „Кресах”. Щоправда, записка була призначена для міністра юстиції, але вона була підготовлена на прохання сенатора Марії Берни від Польської Соціал-демократії (SdRP).

За даними Головної Комісії Дослідження Злочинів проти польського народу кількість польських жертв у Львівському, Станіславському та Тернопольському воєводствах не перевищувала 20 000 осіб!! Тобто в шість разів менше, ніж оцінка Товариства UOZUN (127 тис.) і в п’ять разів менше, ніж „Студії” др. Кормана (100 000).

Записка др. Каневського заодно підтвердила дані про польські втрати в Тернопольському воєводстві, представлені Ришардом Котарбою. Тепер кількість 1500 — 8000 вбитих — за даними Окружної Комісії BZpNP у Кракові, зросла до 43 990 чоловік – за даними Товариства UOZUN .

Через кілька років інформацію про загальні втрати кількістю 20-25 тис. у Львівському, Станіславському та Тернопольському воєводствах повторить в результатах своїх досліджень проф. Гжегож Грицюк, історик із Вроцлавського університету, запрошений Анджеєм Жупанським для участі в семінарі „Польща-Україна: складні питання”. Зрештою, кількість 20-25 тис. буде визнана польськими істориками, які брали участь у цьому семінарі, найближчою до правди і записана в польсько-українському протоколі остаточних „узгоджень та розбіжностей”, як офіційна позиція польської сторони.

200 тис. чи 500 тис. вбитих на „Кресах”?

У квітні 1997р., тобто через кілька місяців після обробки „Інформації”, Товариство UOZUN відправить Президенту Олександру Кваснєвському лист (Ldz. 14/97), в якому дані про 200 тис. поляків, вбитих в Галичині та Волині , збільшить до 500 тис. Таким чином, кількість людей, що загинули від рук українців, зрівняється з кількістю поляків, вбитих німецькими та радянськими окупантами під час ІІ світової війни разом.

Стриманий, як завжди, у словах Анджей Жупаньскі назвав це проявом „надмірної оцінки польських втрат„, хоча так само відповідала б назва – „маніпулювання”, „гра трупами”, „волинська брехня”.

Час і обставини виникнення цього листа не були випадковими і мали кілька русел. Одним з них було оголошення про візит Президента Польщі до Києва для підписання з Президентом України спільної „Заяви про порозуміння та примирення двох народів”, що, як відомо, відбулось 21 травня 1997 року.

Кресові кола, згуртовані навколо Товариства UOZUN, не приховували своєї нехоті до будь-яких ідей польсько-українського примирення. Тому спочатку намагались відмовити президента від цієї ідеї, яку визнали зневагою пам’яті поляків, вбитих на Кресах, але коли ці надії виявилися марними, було вирішено принаймні нагадати йому про масштаб страждань польського народу, неспівмірний, за їх оцінками, із стражданнями українського народу.

Через деякий час Товариство UOZUN знову повернеться до 200 000 вбитих. І цього разу не вкаже причину такої значної корекції кількості жертв. У 2015 році дані, зібрані Товариством UOZUN, будуть опубліковані д-ром Люциною Кулінською та проф. Чеславом Партачем у книзі Злочини українських націоналістів проти поляків 1939-1945 років, опублікований накладом Беллони (2015). Таким чином, їм було надано ранг результатів наукових досліджень.

Пшемислав Середніцкі: Скільки поляків могли втратити життя від рук українських націоналістів?
Люцина Кулинська: Після декількох десятиліть важко встановити точну кількість вбитих і померлих внаслідок злочинної діяльності українського націоналізму, тим більше що жоден державний університет чи інститут не проводив ретельних досліджень. Цю прогалину намагались заповнити самі кресов’яки, але їх важку працю довго ігнорували або, що ще гірше, дискредитували. Згідно з моїми дослідженнями польських жертв ОУН-УПА, української поліції, українських формацій на службі у німців (наприклад, SS Galizien або Nachtigall) та місцевого населення, було близько 200 000. [„Правда програє політиці”, Віртуальна Полонія, 10/07/2013].

„Український віночок” др. Кормана

Взяті з стелі вроцлавських, колишніх німецьких кам’яниць і повторювані до цього дня дані про 200 і 500 тис. поляків, вбитих українцями — це не єдиний приклад маніпуляцій Товариства UOZUN. Не менш гучною і шкідливою для достовірності кресових кіл була історія „фальшивої” фотографії з зображенням дітей, обмотаних колючим дротом, і повішених на дереві. Цей злочин нібито був бути здійснений УПА восени 1943 року.

Це, мабуть, одна з найбільших фальсифікацій в історії не тільки польської фотографії. Шокуюча, навіть жорстока за своїм змістом фотографія убитих дітей, багаторазово поширена в книгах, сотнях газетних статей, на інтернет-сторінках, проказані на телебаченні і на пересувних виставках, стала, як писав портал „Polska Niepodległa” – „іконою мучеництва поляків на Волині„. Природним наслідком була ініціатива кресових кіл встановити в центрі Варшави, на площі Гжибовській, за 300 метрів від Палацу Культури і Науки, монументального пам’ятника «українського геноциду», інспірацією і прототипом якого була згадана фотографія.

Вперше цю фотографію було опублікована в 1993 р. в часописі „Na Rubieży” (№ 3), (пресовий орган Товариства UOZUN). Підпис під фотографією був такий: «Польські діти замучені і вбиті відділом Української Повстанської Армії поблизу села Козова у Тернопольському воєводстві восени 1943 року (з колекції д-ра Станіслава Кшаклевського). У 1995 р. фото опублікував в своїй книзі історик АК Львівського Округу Єжи Венгерский, цього разу приписуючи жорстоке вбивство українцям з СС „Галичина”.

Найбільшу роль у поширенні „фальшивки” безсумнівно відіграв д-р Александр Корман з Вроцлава. Він помістив його, між іншим, на обкладинці своєї книги Геноцид УПА проти польського народу – фотографічна документація (2003), у багатьох статтях, розповсюдив у пресі та на телебаченні. Він також розробив детальну історію фотографії: за версією Кормана, її зробив житель Козови, прізвище якого невідоме, вцілілі від різанини поляки доставили до оосередку АК в передмісті Львова (Корман навіть вказує її дані: 14 полк АК), звідки за посередництвом і самовідданості кількох наступних, названих по прізвищах осіб, потрапила через багато років в його колекцію.

„Дорога до самостійної України”

Крім історії, д-р Корман доробив фотографії відповідну ідеологію. У книзі Ставлення УПА до поляків на південно-східних землях ІІ РП він пише:

На фотографії зображено видимих з одного боку четверо польських дітей, прикріплених до дерева, утворюючи, як тоді казали, „віночок”. Це дерево було одним з багатьох на польовій алеї старих дерев, які вели до фільварку. На кожному дереві, мучителі робили такі „віночки” з польських дітей, а на транспаранті над дорогою мав бути напис: „Дорога до самостійної України” …

Представлений на фотографії злочин дітовбивства, найімовірніше була результатом «урочистого» прийняття рекрута в УПА, яке полягало в тому, що кожен з них вбивав одну дитину — Ляха, на доказ, що заслуговує на статус „вояка” і складення присяги УПА на револьвері чи пістолеті. Це була своєрідна упівська злочинна солідарність.

А в книзі Геноцид УПА ..., він написав до фотографії такий коментар: Воїни УПА в 1943 і 1944 роки зробли багато таких віночків з дітей, прибиваючи їх до дерева в алеї, яку називали „шлях до самостійної України”.

Фальсифікація розкрита в 2007 р. з нагоди презентації вже готового макету пам’ятника жертв геноциду ОУН-УПА, спроектованого одним з найвидатніших польських художників-скульпторів Маріаном Конечним, автором знаменитої варшавської „Нікe”. Монументальний пам’ятник мав бути у формі дерева з гілками у формі крил. У стовбур, обв’язаний колючим дротом, „вростали” тіла дітей. Проект зустрівся з критикою через жорстокий зміст, але заодно розркрилась фальсифікація фотографії.

Даріуш Стола і Ада Рутковська в додатку до „Rzeczypospolitej” – „Plus i Minus” від 19 травня 2007 р. оприлюднили, що насправді на фотографії зображені четверо циганських дітей, вбитих на 20 років раніше, в ніч 11/12 грудня 1923 р. біля села Антонювка в Радомському повіті, на той час на Келеччизні збожеволілою від пануючого голоду і морозів циганкою Маріанною Долінською. Фотографія була опублікована як до війни в Roczniku Psychiatrycznym, так і після війни в Підручнику з судової медицини для студентів і лікарів (1948 р.), автор якого проф. Віктор Гживо-Домбровский, керівника відділу судової медицини Варшавського університету. Того ж, що в березні 1947 р. за дорученням міністра національної оборони провів розтин тіла генерала Кароля Сверчевського. Розлогіше пишу про нього в моїй книзі Aкція „Вісла” 1947. Під час війни фотографію на першій сторінці опублікувала окупаційна пропагандистська газета „Nowy Kurier Warszawski” з підписом „Так борються більшовики”.

Журналістське розслідування виявило ще одну річ. Для того, щоб підтвердити „автентичність” фотографій і підкреслити „жорстокість”, скоєного українцями злочину, на фотографіях, які опублікували Товариство UOZUN і др. Корман — доробили колючий дріт, яким прив’язано до дерева повішених дітей. На жодній оригінальних фотографій, зроблених в 1923 р. в трьох різних кадрах поліцейським техніком, дроту немає .

„Волинська брехня” проти Акції „Вісла”

Пишучи у своїх спогадах про „надмірну оцінку польських втрат” Вроцлавським осередком, Анджей Жупанський напевно ще тоді не знав, що оприлюднення та розголошення наголошування навесні 1997 р. інформації про 500 тис. жертв українського геноциду не було випадковим. Окрім оголошення про намір підписати польсько-українську декларацію про „порозуміння та примирення” під час візиту Президента Польщі до Києва, воно також було тісно пов’язане з розпочатою в той час кампанією Товариства UOZUN, яка мала на меті не допустити прийняття польським сеймом резолюції, яка засуджувала Операцію „Вісла” в 50 річницю її проведення та блокування будівництва пам’ятника, присвяченого українцям, які були ув’язнені та вбиті в польському комуністичному концтаборі в Явожні (1947-1949).

Пройшло 54 роки, відколи я з батьками втекла з-під ножа українських націоналістів. Буквально”.

Так сенатор Марія Берни починає свою заяву, прочитану 17 квітня 1997 р. під час 97 засідання Сенату РП ІІІ каденції. І хоча сенатору Берні плутається правда з фікцією – вигадкою — бо, як випливає з пізніше записаних нею спогадів, українець не тільки не хотів її заколоти ножем, але навіть за ціну вживаного килиму переправив її з Волині до Генерального Губернаторства драбинчастим возом, схованою в сіно від німецького патруля, що охороняв прикордонний міст на річці Буг в Устилугу — то далі в її читанні було тільки гірше: про сокири, обрізи, клониці, „про відчуття насолоди від вбивств”, „про дихаючих бажанням вбивств ордами”.Текст заяви сенатор Берни вручила спікерам Сенату та Сейму, Президенту РП, розповсюдила в ЗМІ, опублікувала у своїх спогадах.

Марія Берни народилася в селі Тростянка в Луцькому повіті на Волині. У 1993-1997 і 2001-2005 роках була обрана сенатором від Вроцлавського воєводства. Весь час була вірною Польській Об’єднаній Робітничій Партії (PZPR), а потім в SdRP і SLD. Одного дня – як пише в своїх спогадах – знаходить в своїй сенаторській скриньці на пошту проект резолюції сейму, яка засуджує Операцію „Вісла”. За її словами, під проектом були підписи Яцека Куроня, депутатів з Унії Вольності, людей зі світу культури.

Насправді, йшлося про „Звернення польських інтелектуалів”, направлену до спікера сейму в березні 1997 р. напередодні 50 річниці Aкції „Вісла” про прийняття резолюції, яка засуджує депортацію українців в 1947 р. на зразок резолюції сенату, прийнятої 3 серпня 1990 р. Звернення підписали 191 особа, між іншим: Лешек Бальцерович, Владислав Бартошевський, Богдан Борусевич, Анджей Фрішке, Броніслав Геремек, Єжи Гедройць, Ярослав Говін, Адам Ханушкевич, Густав Холубек, Яцек Куронь, Тадеуш Мазовецький, Адам Міхнік, Чеслав Мілош, Анджей Вайда, і навіть Корнель Моравецький, батько нинішнього прем’єр-міністра.

Спікером Сейму тоді був Юзеф Зих з PSL – розповідає Марія Берни. Я пішла до нього з цим проектом, намагалась пояснити, що Операцію “Вісла” не можна розглядати повністю відірваною від волинських вбивств. Повна емоцій я сказала, що якщо він включить цю резолюцію до порядку денного, то я, незважаючи уваги на регламент сейму, спікерську охорону, і навіть правила хорошого виховання, видерусь на трибуну сейму, і зроблю скандал, рівнозначний вчинку Рейтана і не допущу прийняття такої резолюції.

Настав березень 1997 р. Неухильно наближається кінець ІІІ каденції сенату. Марія Берни вже знає, що рейтинг прокомуністичної SdRP падає, і разом з ним зменшуються її шанси отримати необхідну кількість голосів на наступних виборах. Тому вона шукає нових союзників. В таких умовах, 30 березня 1997 р. вона потрапляє в штаб Товариства Вшанування Жертв Злочинів Українських Націоналістів у Вроцлаві. Вона бере участь в секретній нараді, в ході якої приймається рішення про спільні дії, спрямовані на недопущення прийняття сеймом резолюції, яка засуджує Операцію „Вісла”, до чого закликали польські інтелектуали, інтелігенція, а також будівництва пам’ятника для вшанування українців, ув’язнених в Явожні. Але насправді йшлося не тільки про пам’ятник. У той же самий час, на голосування Сейму і Сенату мав увійти проект поправки до Закону про ветеранів і репресованих осіб. Одна з запропонованих змін могла призвести до надання статусу також українцям — жертвам Операції „Вісла”, колишнім в’язням Центрального табору праці в Явожні (1947-1949).

Я категорично дистанціювалася – розповідає про перебіг згаданої наради сенатор Берни – від ухваленого І каденцією Сенату звернення, яке засуджує Операцію „Вісла”. Звернення, прийняте на хвилі антикомунізму „Солідарності”, принижує гідність нашого народу. Я зобов’язалася зробити все, щоб не допустити будівництво пам’ятника в Явожні. Коли з’ясовується, що це ми поляки, повинні засудити Операцію „Вісла”, що це ми, поляки, маємо побудувати у Явожні пам’ятник нашим вбивцям, не можу мовчати. Я не можу допустити, щоб польські діти соромились, що їхні діди вбивали українців, коли було зовсім навпаки. Приблизні дані говорять про вбивства 0,5 мільйона поляків, 300 тис. євреїв і 35 тис. українців.

Мету, про яку говорить Берни, можна було досягнути тільки одним способом: безперервним наголошенням масштабу злочинів, скоєних УПА та українцями на Волині, відвернути суспільну увагу від польських злочинів проти українців – депортації 150 тис. осіб під приводом ліквідації УПА та ізоляцію частини з них у концентраційному таборі. Тому Товариство Вшанування Жертв Злочинів Українських Націоналістів у Вроцлаві та сенатор Марія Берни використають кількість 500 тис. вбитих, а не ту в п’ять разів менше, наведену у записці Головної комісії дослідження злочинів проти польського народу. Хоча вона, ймовірно, було найближчою до правди – для цієї мети була цілком непридатною. Тому нічого дивного, що Берни ніколи її не оприлюднить. Навіть у своїх спогадах.

„Це так жалюгідно”

Антиукраїнська риторика не допомогла сенатор Берни. Щоправда, проект резолюції Сейму щодо Операції „Вісла” вдалося заблокувати, проте мандат Сенатора на наступну каденцію вона не здобула. Протягом наступних чотирьох років вона буде депутатом Сеймику Нижньої Сілезії. В Сенат повернеться в 2001 р. і тоді в пам’яті нащадків запишеться, як палкий прихильник визнання мучеництва поляків на „Кресах” українським геноцидом і заклятим ворогом визнання Операції “Вісла” комуністичним злочином. Вона буде багато разів повторювати, що ніколи не вибачиться за Операцію „Вісла”, бо „вона була організована і проведена в інтересах як поляків, так і багатьох українців„. Так само послідовно вона відкидала українські заяви про вибачення за волинський злочин, стверджуючи, що „вибачитися можна за сімейне непорозуміння, але не за історію„.

Марія Берни також не приховувала своєї антипатії до України та симпатії до Росії. Вона не приховувала задоволення в зв’язку з надісланим в липні 2013 р. до спікера сейму Еви Копач листу, підписаного 148 проросійськими депутатами Верховної Ради України. Ця велика група представників українського народу закликає відкрити правду, запобігти хвилі зростаючого націоналізму в Україні. А за мить, в одному з коментарів під впливом перегляду по телебаченню репортажу з київського „Майдану”, напише в своїх спогадах:

Вже тоді мені здавалося, що для Польщі буде безпечніше, якщо владу в Україні візьме східний варіант. З недобитками УПА та ОУН може дати раду тільки Росія. […] Бачу радісне обличчя Єжи Бузека, який, читаючи українські слова з аркуша, розігріває до боротьби зібраний натовп, запевняючи про свою і нашу підтримку. Мені це здається таким жалюгідним!

Одного Марія Берни не змогла. Заблокувати будівництво пам’ятника українцям, німцям, шльонзакам та полякам, ув’язненим та вбитим у польському комуністичному концтаборі в Явожні. Урочисте відкриття пам’ятника президентами Польщі – Александром Кваснєвським і України – Леонідом Кучмою відбулось 23 травня 1998 р.

Прем’єр-міністр, проф. Єжи Бузек тоді сказав у своєму виступі, між іншим:

Неподалік від ледве остиглих крематоріїв Освєнціма та Бжезинки, мучителі, що узурпували право діяти від імені польської держави, створили новий концентраційний табір, жертвами якого на понад десять років, як стали поляки, українці і німці.

Пані Богдані Білій дякую за допомогу в пошуках матеріалів, використаних для написання цього тексту.

Powrót na bloga

Zostaw komentarz