• Mit "100 tysiecy", część III, baner

Міф „100 тисяч” (ІІІ)

Лише дві інституції в Польщі зробили спробу комплексного дослідження польських втрат на Волині і всіх „Кресах”. Це була Головна комісія дослідження злочинів проти польського народу (GKBZpNP) та Осередок „Карта” у Варшаві. Жодна з них досі не оприлюднила повні результати своєї роботи. Комісію створено відповідно до наказу від 10 листопада 1945 р. Спочатку як Головну комісію дослідження німецьких злочинів у Польщі. Після створення Німецької Демократичної Республіки (НДР) в 1949 році „німецькі” злочини в назві змінено на „гітлерівські”, щоб не ображати почуття сусідів з-за Одеру.

Абсолютно протилежна ситуація була після створення незалежної України. Злочини „українських націоналістів” були підняті в Польщі до рангу загальнонаціонального злочину і названо „українськими”, а почуттями сусідів з-за Бугу та з-над Дніпра ніхто не переймався.

Ще у 80-х роках минулого століття Головна комісія дослідження гітлерівських злочинів у Польщі (GKBZHwP) розширила територіальний межі розслідувань, які проводились, на колишні східні воєводства ІІ Речі Посполитої, які після встановлення нового східного кордону Польщі у липні 1944 р. опинились в складі України, Білорусі та Литви. Неофіційно розслідування охопило тоді також злочини, вчинені українськими націоналістами, а дещо пізніше радянські злочини. Саме тоді кільком вибраним Окружним комісіям дослідження гітлерівських злочинів, створеним в воєводських містах (Люблін, Катовіце, Краків, Вроцлав), доручено провести розслідування, які охоплювали відповідно Волинь, Станіславівське, Тернопольське та Львівське воєводства. За тим самим принципом розділили розслідування, які стосувались Віленщини, Новогрудського та Полісся.

 Дослідження, а не переслідування злочинів

Пріоритетом GKBZHwP було дослідження, а не переслідування злочину. Щоправда Головна та Окружні комісії мали право проводити розслідування, допити, свідків, а також доручати ці дії міліції, цивільним прокурорам та іншим органам, проте вони не могли, як це відбувається зараз у випадку Інституту національної пам’яті — Комісії переслідування злочинів проти польського народу ( KŚZpNP), самостійно направляти до суду акти звинувачення. Комісії проводили розслідування, збирали докази у справі, а потім, коли це вважалося достатнім, матеріали передавали польським загальним прокуратурам або відправляли в західнонімецьку прокуратуру зі штабом у Людвігсбурзі, що спеціалізувалася в переслідуванні нацистських злочинців, які приймали рішення про направлення чи ні справ до суду.

Ядро Комісії складали люди з юридичною освітою, історики, документалісти, фахівці з різних сфер, пов’язаних з німецькою окупацією. Вони виконували величезну та надзвичайно корисну роботу, яка доповнювала і підтримувала та полегшувала роботу слідчого. Вони займались пошуком інформації в архівах, пошуком свідків і навіть їх допитували. Сьогодні ми будемо називати їх дослідниками.

Саме Головна комісія дослідження гітлерівських злочинів у Польщі перша опублікувала в 1990 р. книгу Єжи Туровського та Владислава Сємашка „Злочини українських націоналістів скоєні проти польського населення на Волині 1939-1945″, що є прообразом версії, яку пізніше опрацювали з участю Єви Сємашко. Одним з найбільш відомих працівників Комісії був д-р Яцек Вільчур. Титулувався: „Головний спеціаліст Головної комісії дослідження гітлерівських злочинів у Польщі”. Він прославився справою Івана Дем’янюка. Як допоміжний прокурор, представляв польську державу під час суду над ним в Ізраїлі,що описав у своїй книжці „Я переслідував Івана Грозного”(1993).

 „На око того було понад 100 томів…”

Описаний в першій частині „Міфу 100 тисяч” інцидент за участі директора Окружної Комісії в Кракові Ришарда Котарби, який приїхав у Вроцлав на запрошення кресових організацій, щоб продемонструвати зібрані до того часу дані про втрати польського населення в Тернопольскому воєводстві, незвичайно важливий зі ще одного приводу. Тому що він виявляє сором’язливо приховуваний до того часу факт, що вже у 80-х роках, тобто ще в часи глибокого комунізму, Головна комісія дослідження гітлерівських злочинів у Польщі, а потім Головна комісія дослідження злочинів проти польського народу і підлеглі їй Окружні комісії, проводили масштабні розслідування по справах злочинів, скоєних УПА.

„Ми домовилися з директорами Окружних Комісій дослідження гітлерівських злочинів у Польщі – розповідає доктор Ришард Котарба – що також починаємо проводити розслідування на східному напрямку. Територію колишніх “Кресів” розділили між кількома комісіями. Ми це зробили всупереч Конколю, тодішньому директорові Головної комісії. Ви знаєте, ким був Конколь? [Казімєж Конколь – директор GKBZH(1985-1989), до того начальник Управління у справах віросповідання (1974-1980) — Е.М.]. Передовсім нам йшлося про радянські злочини. Але при цьому, у свідченнях свідків з’явились також питання злочинів, скоєних УПА проти поляків. По цьому питанні було допитано тисячі свідків. Ми відправляли листи до прокурорів по всій території країні щодо допиту свідків, які жили в інших воєводствах. Ми знали, що це останній момент. Більшості з них сьогодні вже не має серед живий”.

Таким чином в Окружних Комісіях зібрано величезний матеріал, який містив детальну інформацію про вбивства польського населення, вчинені УПА в конкретних місцевостях, числа та прізвища потерпілих. „Було того – як виразився д-р Ришард Котарба — на око понад 100 томів”. Тільки в Краківській комісії, якою він тоді керував. Отже, кресові середовища чудово усвідомлювали, що саме на свідченнях членів їх спільноти, допитаних прокурорами Комісій в рамках проведених розслідувань, лежить тягар зібраного доказового матеріалу. Поширювані донині погляди, начебто лише через багато років після падіння комунізму і здобуття незалежності Польщі, стало можливим почати роботу з документування втрат польського нселення на „Кресах”, розходяться з правдою.

 Про те, як „міф” зустрівся з правдою…

 Одним з небагатьох, хто усвідомлював, наскільки важливу інформацію про кількість польських жертв може мати GKBZpNP, був голова Осередку вояків 27-ї Волинської піхотної дивізії АК Анджей Жупанський. Таку можливість йому дали, як таємна записка віце-директора Головної комісії д-ра Станіслава Каневского, опрацьована у 1997 р., так і дані, представлені в 1995 р. у Вроцлаві директором Окружної Комісії BZpNP у Кракові Ришардом Котарбою. В обох випадках висновки Комісії були діаметрально протилежними від оцінки втрат, які називали кресові середовища.

Анджей Жупанський за освітою був інженером-хіміком. Більше 20 років керував одним з найбільших фармацевтичних заводів „Polfa” в Тархоміні. Ретельність і відповідальність мав у крові. Він усвідомлював, що, як в хімії, так і в цьому випадку недотримання визначених процедур, порушення відповідних пропорцій, недотримання принципу ретельності досліджень може „підірвати” також довіру до кресових середовищ і, як наслідок, серйозно ускладнити, якщо не заблокувати польсько-український діалог. Це також може призвести до створення „фальшивки”, яка – в такому делікатному питанні, як підрахунки жертв кривавих протистоянь сусідніх народів, так само, як у випадку ліків – завдадуть більше шкоди, ніж користі. Але так само, при максимумі злої волі, може призвести і до одного, і до другого.

У вересні 1997 року, тобто через кілька місяців після публікації Товариством UOZUN „Інформації” про близько 200 тис вбитих поляків – Анджей Жупанський звернувся до директора GKBZpNP та президента Товариства UOZUN із пропозицією зустрітися, щоб спільно обговорити розбіжності в оцінці польських втрат. Особливо турбувала його п’ятикратна різниця у висновках Головної комісії і Товариства.

«Ми вважали, – повідомляє Жупанский – що демонстрація припущень і методів визначення оціночних цифр може привести до наближення оцінок всіх осередків, що мало б величезне значення для достовірності польських тверджень. Головна комісія дослідження злочинів проти польського народу, ніколи, до моменту її ліквідації, як окремої структури, у повній мірі офіційно не оголосила результатів, проведених впродовж багатьох років розслідувань щодо злочинів українців. Люди, з якими ми спілкувалися, були сповнені найкращих намірів і підготували кілька документів, які представляли сумарну кількість втрат польського населення від рук українських націоналістів. Але Головна комісія ніколи не оприлюднила ці документи „urbi et orbi” з підписом директора Комісії. Опубліковані документи завжди були підписані заступником директора, доктором Станіславом Каневським і не були оголошені в центральній пресі. У результаті їх могли ігнорувати ті, для кого вони були невигідними”.

Зустріч відбулася 30 січня 1998 р. у штаб-квартирі Головної комісії BZpNP, яка розташовувалась в будівлі Міністерства Юстиції на Уяздовських алеях у Варшаві. Комісію представляли д-р Станіслав Каневський та представники Окружних комісій, а кресові середовища – Анджей Жупанський, Щепан Сєкерка, Єва Семашко і проф. Едмунд Бакуняк. Зустріч мала наступний перебіг. Спочатку результати власних досліджень польських втрат у окремих воєводствах обговорили представники Окружних комісій BzpNP. Потім від імені Товариства UOZUN свої висновки представила Єва Семашко. Після виступів сторін приступили до обговорення розбіжностей в оцінці польських жертв.

„На жаль – як згадує цю зустріч Андрій Жупанський – не дійшло навіть до найменших узгоджень, хоч би до вияснення поняття множника, який виражає співвідношення числа жертв встановленого при допомозі доказів до числа жертв прийнятого на підставі гіпотетичних оцінок. Зібрані не погодилися з нашими представниками. Спільно стверджували, що важливим числом, яке важко піддати сумнівам, є кількість атакованих сіл, чи кількість спалених обійсть. Відсутність порозуміння у цьому основоположному питанні ми визнали нашою великою невдачею”.

Креативна бухгалтерія жертв Пані Єви

Про що насправді сперечались учасники цієї зустрічі? Про два питання. Перше – стосувалося кількості польських жертв в Східній Галичині, яка вже раніше глибоко посварила головуючого Товариства УЖЗУН Щепана Сєкерку (згідно з його даними 127 тис. вбитих) з Головною комісією (20-25 тис.). Як би мало було поганого, в ході  зустрічі Анджей Жупанський, згідно зрештою з висновками семінару „Польща-Україна: важкі питання”, визнав в цьому питанні рацію Комісії, чим наразився однаково Сєкерку, як і Сємашко. Пізніше в спогадах напише, що „ця зустріч була для п. Єви Сємашко нагодою публічно назвати наші семінари „антипольською акцією ” [А. Жупанський, Droga do prawdy o wydarzeniach na Wołyniu, с. 141].

Прикріплення комусь „антипольського” ярлика було як „поцілунок смерті”. У кращому випадку це могло закінчитись звинуваченням у „мотикуванні історії”.

Друге спірне питання було пов’язане з діаметрально протилежним підходом до методології підрахунку польських втрат на „Кресах”. Її квінтесенцією був згаданий Жупанським „множник”. Невідомо, хто вперше висунув ідею використання цього методу для підрахунку жертв польсько-українського конфлікту, але одне відомо точно. Розвинула його, опанувала до досконалості і „ввела в салони” польської науки Єва Семашко. Технолог харчової промисловості за освітою, документаліст польського мучеництва на „Кресах” з покликання.

Для працівників Головної комісії ДЗпПН, які документували злочини на „Кресах”, застосування при підрахунках жертв т.зв. „множника”, що визначає показник співвідношення кількості жертв, встановленої при допомозі доказів, до кількості жертв, прийнятої на підставі статистичних оцінок, продемонстроване Євою Семашко, було просто неприйнятним. На думку прокурорів Комісії незаперечним критерієм була кількість осіб, вбитих в окремих місцевостях, подана свідками в протоколах допитів. Необов’язково відомих по прізвищу. Тільки такі дані, після їх перевірки свідченнями інших свідків, могли бути підставою до установлення кількості жертв.

Для кращого представлення методології, на основі якої був побудований міф 100 тис. жертв „Волинської різанини”, я скористаюся даними, опублікованими Євою Семашко у статті Bilans zbrodni [„Баланс злочинів”] та в книзі Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939-1945, [„Геноцид українських націоналістів щодо польського населення Волині 1939-1945”], том II, с. 1040-1057, співавтором якої вона є.

E. Siemaszko, Bilans zbrodni [w:] „Biuletyn IPN” 2010, н-р 7-8, с. 70-94.

Ця таблиця містить такі колонки:

1. Кількість встановлених населених пунктів, в яких були вбивали поляків.

За даними Єви Семашко, вбивства поляків було здійснено в 1865 місцевостях на Волині та 2279 в Галичині. У свою чергу, у своїй книзі Ludobójtwo… вона наводить кількість 1721 місцевостей, в яких були вбиті поляки, а крім цього 2189 місцевостей, в яких жили поляки, але немає інформації про їхню долю та жертви. Ця друга група місцевостей буде основою для розрахунку даних, що містяться в колонці 4. „Число жертв, оцінюване понад встановлені числа”.

2. Кількість вбитих, прізвища яких відомі.

Це люди, прізвища яких встановлені на підставі розповідей свідків або інших матеріалів (спогади, листи, архівні документи, костельні свідоцтва про смерть ). Це єдина відносно достовірна, кількість жертв, хоч, як показують останні дослідження в Україні, вона не позбавлена помилок і спотворень. Для Волині це – 22 113 осіб, Східної Галичини – 20 383. У книзі Ludobójstwo… Єва Семашко називає кількість вбитих на Волині поляків, прізвища яких відомі, трохи нижче – 19 379 осіб.

3. Задокументоване число вбитих.

Це сума чисел „вбитих, прізвища яких відомі” і „вбитих, прізвища яких невідомі”, але на думку автора задокументованих на підставі свідчень і інших матеріалів. У випадку Волині: „задокументоване число вбитих” складає – 38 600 осіб (згідно з книжкою Ludobójstwo…, 36 750 осіб), в т.ч.: 22 113 (57,29%) „прізвища яких відомі” і 16 487 (42,71%) „прізвища яких невідомі”. Для Галичини: „задокументоване число вбитих” – 50 100 осіб, в т.ч. 20 383 (40,68%) „прізвища яких відомі” і 29 717 (59,32%) „прізвища яких невідомі”.

4. Число жертв, оцінюване понад встановлені числа.

Містить оціночну кількість поляків, вбитих у 252 місцевостях „з частково встановленою кількістю жертв„, 140 місцевостях з „з невідомою кількостю жертв” та 1787 місцевостей, де, як пише Єва Семашко, „доля поляків взагалі невідома„. Загалом на Волині кількість місцевостей, для яких оціночно встановили кількість жертв, за допомогою згаданого „множника” становила 2189.

За версією Єви Семашко кількість поляків, вбитих на Волині у цих 2189 місцевостях „оцінювана понад встановлені числа”, становить 21 400 чоловік. А в трьох воєводствах Галичини – 20 680 вбитих. В обох випадках „оцінювана кількість жертв” майже дорівнює „кількості вбитих, прізвища яких відомі”. Більш яскраво це показує діаграма, розміщена Євою Семашко в книзі Ludobójstwo…”, с. 1057.

Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939-1945, том II, с. 1057.

Як це розраховувалось в випадку Волині? Автор припустила, що, якщо були задокументовані напади УПА на поляків, які жили в 1721 місцевостях, для яких кількість вбитих „прізвища яких відомі” становить 22 113 осіб (в середньому 12 жертв на одну місцевість), а „задокументована кількість вбитих” – 38 600 жертв (в середньому 22), то приймаючи, як очевидний факт, що українці, керуючись злочинною ідеологією інтегрального націоналізму, мали намір знищити всіх поляків – незважаючи на відсутність будь-яких даних (розповідей свідків, повідомлень підпілля і т.п. документів), які підтверджують, що УПА вбивала у більшості з решти 2189 місцевостей, населених поляками — повністю управдане є ствердження, що також і в кожній з них було вбито певну, визначену кількість людей.

Цю кількість розраховано на основі „множника”, що виражає співвідношення кількості задокументованих жертв та кількості жертв, прийнятих на підставі статистичних оцінок.

Що таке „множник”, невідомо. Це одна з таємниць „міфу”, яку так само пильно оберігається і змінюється, як у ІІ світовій війні шифрувальні коди німецької „Енігми”.

Відсутність свідків і документів, що підтверджують факт злочину в цих місцевостях — на думку Єви Семашко – лише підтверджує прийнятий критерій підрахунку жерт. На її думку, випадки вбивства всіх мешканців польських сіл на Волині, особливо колоній, не були поодинокими. Це правда. Але чи було їх загалом аж 21 400?

 [Увага Автора: Кількість 1721 місцевостей, для яких, згідно Є. Семашко, відомі дані про вбитих поляків на Волині, доданa до 2189 місцевостей = 3910. За даними перепису 1931 р. у Волинському воєводстві було 2743 місцевості].

5. Імовірне число вбитих поляків.

Це сума „задокументованого числа вбитих” і „числа жертв оцінюваного понад встановлені числа”, що дає загальну кількість всіх жертв. За версію Єви Семашко загальна кількість поляків, вбитих на „Кресах”, становить – 130 800 осіб, в т.ч. Волинь – 60 000 осіб і Східна Галичина – 70 800 осіб.

Підсумовуючи:

  • Від 19 379 до 22 113 осіб – це загальна кількість поляків, вбитих на Волині у 1939-1945 роках, прізвища яких відомі, в залежності від публікації Єви Семашко.
  • 36 750 до 38 600 осіб — це задокументована загальна кількість поляків, вбитих на Волині у 1939-1945 роках, в т.ч. прізвища яких відомі і невідомі. Через відсутність доступу до джерел, на основі яких вона була опрацьована, її вважають ймовірною.
  • 61 400 до 77 887 – стільки не вистачає до 100 тис. вбитих на Волин

***

30 січня 1998 р. можна вважати історичною датою. Для Товариства УЖЗУН та Єви Семашко це був сигнал, що не всі, хто має інформацію про кількість польських втрат на Волині і в Галичині (в цьому випадку розлогішу і більш ретельну), незважаючи на те, що вони поляки, будуть схильні прийняти їх методи креативної бухгалтерії жертв, як обов’язкові. Тому мають на вибір два варіанти: прийняти критерії Головної комісії дослідження злочинів проти польського народу і результати їх досліджень або їх відкинути.

Перше — означало б згоду на кількакратне зменшення кількості польських жертв на “Кресах”, а в результаті позбавлення найважливішого аргументу — про винятковість “українського геноциду”.

Друге — змушувало сягнути по аргументи, які б дозволили не стільки ефективно підважити висновки окремих Окружних комісій дослідження злочинів проти польського народу щодо кількості польських жертв, а їх ані Семашко, ані Сєкерка не мали, як передовсім повністю “нейтралізувати” Комісію, як інституцію — єдину, яка могла підважити достовірність тверджень Товариства увіковічнення жертв злочинів українських націоналістів та Єви Семашко. Тобто, іншими словами, “заткнути” Головну комісію так, щоб інформація, яку вона мала, вже ніколи не загрожувала “міфу”.

Від наради 30 січня 1998 р. інституція, яка впродовж понад тридцяти років систематично, професійно і за державні кошти, які походили з наших податків, займалась документуванням злочинів проти польського населення на Волині і в Східній Галичині, вже більше ніколи не оприлюднила результати своїх досліджень. Чи тому, що оприлюднення даних, зібраних на основі свідчень сотень свідків, складених перед прокурорами Комісії, записаних на тисячах сторінок протоколів допитів, кількакратно менших і радикально ревізіонуючих загальну уяву про кількість польських жертв від рук українців — могло б бути загрозливим не так для Товариства УЖЗУН та п. Єви Семашко, як для Інституту Національної Пам’яті?

Ліквідаційна комісія

Рішенням Сейму від 18 грудня 1998 р., тобто через рік після згаданої наради за участі Анджея Жупанського, Щепана Сєкерка та Єви Сєемашко, Головна комісія дослідження злочинів проти польського народу та всі підпорядковані їй Окружні комісії були розпущені та перетворені в слідчий відділ Інституту Національної Пам’яті під назвою Комісія переслідування злочинів проти польського народу (KПЗпПН). Протягом двох років комісія діяла умовно, очікуючи, поки Сейм вибере першого директора Комісії переслідування, що з політичних міркувань затягнулось до 7 серпня 2000 р. На цей час всі розслідування, які проводила Комісія, як згадує д-р Ришард Котарба, були призупинені, а більшість працівників залишили свої посади або були звільнені.

„У кожній з Комісій залишилося по кілька осіб, які не робили нічого, оскільки не мали юридичних повноважень проводити будь-які розслідування. У Кракові з нашого початкового колективу залишилося лише кілька людей. Жодних розслідувань у справі українських злочинів на «Кресах» вже потім не проводилося”.

Після того, як Сейм обрав Вітольда Кулешу директором КПЗпПН, було створено Ліквідаційну комісію Головної комісії та Окружних комісій ДЗпПН. Нею керував Антоній Галінський, колишній директор Окружної комісії в Лодзі, людина Кулеші. Це вони вирішили забрати в Окружної Комісії ДЗпПН в Кракові розслідування злочинів українських націоналістів на території колишнього Тернопільського воєводства і передати їх у… Вроцлав!

На думку д-ра Котарби рішення прийнято з особистих причин. Однак, враховуючи факт, що Окружна комісія ДЗпПН у Вроцлаві була вже раніше обтяжена численними розслідуваннями щодо злочинів, скоєних на території Львівського воєводства, це рішення здається щонайменше ірраціональним.

„Коли головою ІНП став Януш Куртика, він спробував повернути до Кракова розслідування щодо Тернопольского воєводства. Але після його трагічної смерті в смоленській катастрофі цей проект був остаточно закинутий”.
[Розмова неавторизована з колишнім директором Окружної Комісії дослідження злочинів проти польського народу в Кракові д-р. Ришардом Котарбою].

Д-р Ришард Котарба вчасно зрозумів, що рахування жертв польсько-українського конфлікту — це як хода по мінному полю. Після розпуску ГКДЗпПН залишився в Інституті Національної Пам’яті і зайнявся дослідженням німецьких і сталінських злочинів. Є автором багатьох цінних публікацій, між іншим, знаменитої книги про німецький концтабір в Плашуві (1942-1945), увічнений Стівеном Спілбергом у фільмі „Список Шіндлера” і співавтором книжки Literaci a sprawa katyńska – 1945. [„Літератори і катинська справа – 1945”]. Обидві книги видав краківський Відділ ІНП.

Отже, чи ліквідація досвідченого колективу, відібрання і передача розслідувань разом із зібраними матеріалами до Вроцлава – лігва Товариства увіковічнення жертв злочинів українських націоналістів, було жестом доброї волі з боку нового керівництва ІНП, яке повинне було гарантувати, що ані д-р Ришард Котарба, ані ніхто інший, вже не підважить їх висновків щодо кількості вбитих поляків на „Кресах”?

Powrót na bloga

Zostaw komentarz