„ПАВЛОКОМА 3 III 1945 р.”

„Чи понад півстоліття, що минули після трагічних подій, які трапилися на теренах південно-східної Польщі, це достатній період часу, щоб поляки й українці нарешті могли потиснути навзаєм руки на знак примирення понад могилами, якими рясніють наші землі? Чи готові вони вибачити взаємні кривди, злочини та просити прощення?!

Приклад Павлокоми, українського села понад Сяном, де 3 березня 1945 року вояки Армії Крайової [точніше, колишні вояки АК, оскільки за наказом генерала Окуліцького АК була розпущена 19.01.1945, вояки звільнені від присяги, а подальшу партизанську війну вони вели на власний розсуд. – прим. перекладача] із загону поручника Юзефа Бісса „Вацлава” [Józef Biss „Wacław”] убили майже усе населення, включно з жінками й дітьми, дає надію на те, що для цього є чималий шанс. І навіть якщо сьогодні не трапиться ЧУДО і ми не станемо свідками примирення, такого, якого научав Христос, і яке замикає взаємні чвари й змагання у тому, хто більше завинив у минулому, ми повинні докласти усіх зусиль, щоб діалог про згідне майбутнє обох країн продовжило наймолодше покоління поляків і українців”.

***

Так у березні 2006 року, на 60-і роковини Павлокомської трагедії, я написав у передмові до моєї книжки „Pawłokoma 3 III 1945 r.”, описуючи куліси подій, які трапилися у цьому селі в 1945 році, й історію скоєних там злочинів. Подібною метою я керувався, готуючи до друку книжку „Даровано життя, щоб правду розказати. Павлокома 3 ІІІ 1945 р.”, написану переважно пані Марією Паньків (моя передмова), що містить записи свідчень колишніх мешканців села, які вціліли під час погрому.

Підготовка цих книжок була б неможливою без справді доброзичливої та досконалої роботи польських архівістів із Інституту національної пам’яті у Варшаві, Ряшеві, Вроцлаві й Ополе, де я шукав і знайшов документи, що стосуються командира загону АК пор. Юзефа Бісса і його вояків. Зокрема, Бюро надання доступу та архівації документів відділення ІНП у Ряшеві довело, що проблематикою вивчення польсько-українських стосунків, навіть найбільш трагічних і болісних, можна займатися науково й фахово, без жодних упереджень. Я хочу їм за це ще раз сердечно подякувати.

Тоді, у 2006 році в Павлокомі, здавалося, що це ЧУДО примирення трапилося, що все це зовсім реально. Урочистостям за участі президентів Польщі – Леха Качинського й України – Віктора Ющенка із дружинами, духовенства усіх конфесій, польських гарцерів і українських пластунів, дітей та підлітків із польських і українських шкіл, місцевих поляків і українців, які прибули у чималій кількості з усієї Польщі та України, сприяла навіть погода.

Це був прекрасний день в історії польсько-українського примирення. Піднесена, чудова урочистість. І так могло би залишитися назавжди. На жаль, надію, яка жевріла у серцях людей, присутніх того дня на цвинтарі в Павлокомі, і яку я також висловив у передмові до моєї книжки, написаної спеціально задля цієї урочистості, – нині убито. Зі свідомим наміром і боюсь, що безповоротно.

P.S. Маю змішані почуття, читаючи коментарі до сьогоднішніх урочистостей у Павлокомі. Після 2006 року українські політики з’являлися там рідко. Тепер, після виправи польської делегації за участі заступника міністра закордонних справ і заступника голови Інституту національної пам’яті до Гути Пеняцької, маємо „візит у відповідь” із Києва. Наміри обох сторін цілком зрозумілі. Це не що інше, як продовження протистояння на могилах, змагання у мучеництві. Тут не йдеться про пам’ять жертв, про повагу до їхніх сімей.

Хочеться сказати: „Тихіше над цими могилами”! Увесь цей політичний галас нічому не служить. Якби я міг, я б заборонив (чинним) політикам доступ на кладовища й наближення до могил на відстань, меншу 100 м, для усіх видів ушанувань, пов’язаних із мучеництвом. Я заборонив би споруджувати будь-які пам’ятники покійним героям у країнах, які не мають грошей для побудови дитячих садків чи гідної медичної опіки для тих, хто живуть на межі бідності. Замість того, щоб займатися минулим, політики мусять піклуватися про майбутнє. Так, щоб молоді, здібні люди не виїжджали з Польщі й України на Захід, а українки не мусили чистити туалети в польських домах, так само, як польки в німецьких чи британських.

Я занадто багато років присвятив пошукам інформації, документів, свідків, підрахункові потерпілих із одного й іншого боку, місцям їх поховання, щоб не знати, що це тільки гра удавань, політика. Цинічне використання мертвих, щоб посварити живих. Бо коли постає потреба у підтримці конкретних заходів, наукових досліджень, документальних праць, написання й видання книжки як найкращої форми порятунку від забуття прізвищ убитих, чи бодай в’язнів табору в Явожні, оповіді про їхнє життя й смерть, зазвичай я чую, що Україна не має для цього коштів. У Польщі я вже навіть не прошу. Може тому я волію знову підмітати вулиці в Німеччині”.

***

Публікую цей текст у перекладі Андрія Павлишина зі Львова. Дуже дякую! Хочу помістити лиш одну дрібну заувагу до зауваги-примітки перекладача. Йдеться про це, чи вільно вживати назви АК (Armia Krajowa), оскільки за наказом генерала Окуліцького АК була розпущена 19.01.1945, вояки звільнені від присяги. Теоретично це правда, ця тема вже сьогодні дуже добре досліджена, а зокрема мета цього наказу. В дійсності структури АК діяли далі, лише під іншою назвою, а процес розпущення не відбувся одного дня на території цілої Польщі. У випадку АК, яке діяло на території березівського повіту, на Динивщіні, були воно офіційно розпущене а воякі звільнені з присяги за наказом місцевого командування щойно в травні 1945 р. Пишу про це і детально пояснюю в новій книжці про Павлокому, яка, маю надію, все таки появиться (в зачіпці скан однієї зі сторінок оригіналу списк помордованих). На основі док. ІПН встановлено, що рішення таке було прийняте в селі Гарта (Harta). „[…] odbyła się narada, podczas której podjęto decyzję o rozwiązaniu struktur AK na terenie gminy Dynów i powołaniu w jej miejsce organizacji pod nazwą „Samoobrona AK”. W jego zabudowaniach ukryto również broń oddziału „Wacława” i archiwum miejscowej organizacji AK. Na jego trop UB wpadło we wrześniu 1947 r. […]”.

До речі я вже десь про це згадав, що коли в 2006 р. появилася моя книжка про Павлокому, шеф польського Інституту Національної Пам’яті звернув польським журналістам рішучу увагу, щоб не вживали до злочинців з Павлокоми назви „żołnierze АК”, а лише „członkowie formacji poakowskich” (Sic).

Powrót na bloga

Zostaw komentarz