Кожен з нас визнає якийсь «декалог». Необов’язково це є «десять заповідей», висічених на кам’яних таблицях, переданих Мойсеєві Яхвою на горі Синай. Хоча й написані вони юдеєм для юдеїв, це однак, не перешкоджає, аби також і поляки, як увесь загал католиків визнавали їх за фундамент своєї віри, замінивши суботу (шабат) на неділю, як святий день згідно IV-ї заповіді.

Це може бути декалог моральних вартостей – дотримання, або недотримання яких – у щоденному житті, в бізнесі, у стосунках між нами, справляють те, що людина є або «порядною», або «свинею».

В Польщі, на наших очах триває перебудова, а радше руйнування дотогочасного декалогу вартостей, який будувався з такими зусиллями після 1989 р. Також того, що був підставою стосунків не лише поміж самими поляками, але й поляків з іншими народами, з іншими державами, Також з Україною й українцями.

Може, він не був ідеальним, і, як закон Мойсея, універсальним. Однак у порівнянні з тим, що пропонує нам теперішня влада, посли, ПіС, він був просто порядним. Тепер це є декалог інвектив і ненависті. Властиво проти всіх. Також і українців. Оскарження у виродженій, генетичній злочинності, націоналізмі, колаборації з гітлерівцями, публічно висловлена зневага до української державної символіки, заперечення української державності чи навіть існування українського народу, стали нормою, навіть у польському Сеймі.

Яким є мій декалог? Це швидше збір істин, якими керуюся в моєму житті і праці історика. Далеко йому до ідеалу, як і мені самому, але є мій. Вірю в нього й буду його дотримуватися, незалежно від того, чи хтось визнає це єрессю або злочином. Поки ще можна.

«МІЙ ДЕКАЛОГ»

І. Окрім «польського народу» в Польщі живуть також «громадяни» – білоруси, литовці, німці, татари, українці, євреї та багато інших націй. Усі – я і Ви – щоденною своєю працею і лояльною поставою щодо польської держави доводимо, що Польща є нашою Батьківщиною.

ІІ. Акція «Вісла» була комуністичним злочином і злочином проти людства. Метою остаточного розв’язання українського питання в Польщі було виселення українців з їхніх етнічних земель і полонізація, а не ліквідація УПА.

ІІІ. Українська Повстанська Армія (УПА) і її воїни були, є і будуть для українців у Польщі героями, які захищали їх від примусової депортації до «совєцького раю» (1944-1946) і під час Акції «Вісла» (1947), від вимордування польським підпіллям і військом. Боролися й гинули за вільну Україну, вірячи, що вона «воскресне», вірні до кінця даній присязі.

IV. Українці – жертви комуністичних і нацистських репресій – є єдиною категорією громадян Речіпосполитої, яких законом позбавлено права на визнання їхніх страждань несправедливими, права на перегляд виконаних щодо них судових вироків, права на відшкодування за ув’язнення, смерть і завдані кривди, згідно зі стандартами, які закон гарантує всім полякам – жертвам комуністичних і нацистських репресій.

V. В Польщі після війни існували табори, в яких були ув’язнені й замордовані тисячі німців, шльонзаків і українців. Влада демократичної Польщі, яка після 1989 р. визнала ув’язнення і смерть поляків у гітлерівських і сталінських таборах за злочин геноциду і засудила його, досі противиться визнанню ув’язнення українців в польському концентраційному таборі Явожно (1947-1949) злочином комуністичним і злочином проти людства.

VI. Це польська держава і поляки були окупантами українських земель, а не Україна і українці – польських.

VII. «Волинська різня» була трагічним фіналом багатовікової окупації України і її земель Польщею, кривавою ціною, яку поляки заплатили за свою погорду супроти українців і нищення їхніх прагнень до незалежності.

VIII. Під час ІІ світової війни в боротьбі з німецьким ІІІ Рейхом, в тому числі – за визволення Польщі, полягло щонайменше 3 млн. солдатів-українців – це у 25 разів більше, аніж під час війни, на всіх фронтах, полягло поляків, і набагато більше, аніж всіх вояків американської, англійської та французької армії, разом узятих (загалом близько 1 мільйона). Ставити Україну й українців в новому законі польського Інституту Національної Пам’яті поруч зі сталінськими й нацистськими злочинцями є образою пам’яті жертв, яких український народ зазнав під час війни в боротьбі з німецьким окупантом.

IX. Кожен вбитий, полеглий, померлий під час війни має таке саме право на могилу і на увіковічнення, чи то у формі хреста, чи іншого знаку. Так само поляк, як і українець, єврей чи німець, воїн АК чи УПА, Червоної армії чи німецького вермахту. Використання їх смерті у тимчасових політичних цілях має бути заборонене законом, а знищення їх могил і місць пам’яті – підлягати покаранню й піддаватись засудженню.

X. Не буде вільної Польщі без вільної України!

***

P.S. «Мій декалог» я написав під впливом зустрічі з Пані Ґражиною Станішевською (Grażyna Staniszewska), колишньою депутаткою Сейму і Європейського парламенту. Перш за все це чудова жінка, з якою я познайомився на Фейсбуку і підтримував, в міру моїх можливостей, під час акції висилання Різдвяних посилок для родин полеглих українських воїнів. В одному зі своїх текстів я назвав її, трохи фамільярно, «Супер Ґражиною». І не помилився. Це жінка з тих, з якими можна разом «красти коней». І не лише!

Під час розмови Пані Ґражина сказала, що вже давно намовляла українців і поляків, аби сіли за «круглий стіл» і сказали, «не завиваючи в папірці», все те, що найгіршого зробили один одному у спільній історії, аби нарешті, ціною навіть найболючішої правди, подати один одному руки «понад могилами». Щоб бути разом. Вона вірить, що ще не є запізно.

Всупереч сподіванням Пані Ґражини, не адресую «декалогу» до поляків. Я написав його з думкою про українців у Польщі. Аби знали, що не є самотніми у своїй правді. Аби пам’ятали, що є хтось, хто думає подібно, кому брехня болить так само, для кого бути українцем – це не привід для сорому – а для гордості. І що можна любити Польщу і Україну.